Поїздка журналістів на Кіровоградщину, де минулого тижня за нез’ясованих обставин загинув безробітний Валерій Олійник, шокувала. І навіть не тим, що можна побачити практично в кожному райцентрі України — бідністю людей. Область, за голоси якої у будь-який спосіб, у тому числі й незаконний, у 2004 році боролися "біло-голубі", котрі, зрештою, програли, після революції не здобула ані свободи слова, ані права звернення до вищих владних інстанцій, ані права на землю. За намагання добитися цих прав у Голованівському районі одних саджають до в’язниці, інших — убивають. Депутата-БЮТівця Віктора Лозинського тут називають "хазяїном", "царем". Від нього залежать усі органи влади Голованівська, та й загалом усе місто. Він може милувати і карати. Безкарно. Як це сталося з Валерієм Олійником.


"Я не зрікалася сина — мене змусили"

Перипетії навколо загибелі Валерія Олійника, який нібито напав на нардепа-БЮТівця Віктора Лозинського, а заразом і супроводжуючих його осіб — прокурора Голованівського району Євгена Горбенка та начальника райвідділу міліції Михайла Ковальського — викликали неабиякий резонанс. За кілька днів сам Лозинський скликав прес-конференцію і багато говорив про самозахист, демонструючи журналістам порізи на руці, які нібито завдав йому Олійник. Згодом невідомо звідки в інтернеті з’явився відеозапис матері покійного, де вона невпевнено, але зреклася сина, розповівши, що той "міг убити людину". І це попри те, що буквально напередодні Любов Олійник характеризувала свого сина як людину, "котра і мухи не образить".

Сусіди переконують: Ва­лерій ніколи не відзначався агресивністю, а, навпаки, був працьовитим і хазяйновитим чоловіком. "Бувало таке, що він заходив позичити дві гривні. Але жодного разу не було, щоб не віддав борг, — розповідає Людмила Вацюк, сусідка, з якою "УМ" розмовляла на поминках загиблого. — У 1997 році він спробував організувати бізнес разом із моїм сином. Ви не уявляєте, наскільки ця людина була грамотна в розрахунках, хоча, здавалося б, і немає відповідної освіти".

"УМ" удалося знайти пояснення і згаданому відео з матір’ю, де вона змінила власні слова про невинність сина на фактично звинувачення його у вбивстві. Голова ветеранської ради села Грушка Валерій Крижановський — чи не єдиний з "владного олімпу" села, хто збирав кошти серед місцевих на похорон Валерія, — каже, що тиску на Любов Олійник, який їй довелося зазнати, витримав би не кожен молодий: "За останні кілька днів до неї приїжджали багато-хто. Причому всі запевняли, що хочуть допомогти, однак заходили до хати, як господарі, фотографували, робили обшук, і все це під покровом ночі".

Після попереднього "опрацювання" 81-річної жінки приїхали і "великі люди". "Коли я попросила їх представитися, відповіли, що їхні прізвища дуже відомі, але я нічого не запам’ятаю. Фотографували мене, робили обшук у кімнаті сина, а потім показали якусь зброю й попросили запам’ятати її, бо, мовляв, це зброя, з якої мій син стріляв по комусь", — розповідає "УМ" пані Люба. Утім на цьому візити до старенької не припинилися. Пізніше до неї завітали представники прокуратури: "Вони запевняли, що все роблять у моїх інтересах. Так само фотографували мене, обдивилися кімнату сина. Сказали, що так треба, щоб допомогти, бо вони знають, що мого сина застрелили. Далі наполягли, аби я сказала на камеру їхній текст, де, зокрема, були й слова, що мій син міг убити. Потім, показавши записане відео, білява жінка, яка була разом із ними, висловила мені співчуття й дала 200 гривень".

Він хотів виловити "зайчика". Але став "кабаном"

Після виклику до прокуратури, де Любов Олійник протримали більше чотирьох годин без склянки води, їй виклали кілька видів зброї і наказали "згадати", яку з них чи всі одразу показував син. Односельці жінки переконані: старенькій жінці не випадково показували напередодні таку саму зброю вдома, змушуючи запам’ятати її. Лише так згодом можна було відмити від крові руки вбивць і очорнити мертвого Валерія, якого всі в Грушці називали "Божим чоловіком".

"Коли проводили обшук у кімнаті сина, знайшли пляшки з наліпками. У посуді Валерій і справді вистоював якісь трави, однак лише тому, що вірив у власні сили й хотів знайти спосіб видобутку енергії з, як він казав, "сонячного зайчика", аби хоча б якось допомогти державі", — каже Людмила Вацюк. Жінка додає: якщо б у селі була робота чи можливість розпочати власний бізнес, як того прагнув Валерій у 90-х роках, він не копав би людські городи за копійчину і, врешті-решт, не потрапив би до фатального мисливського угіддя депутата Лозинського, де, за окремими версіями, нібито збирав пляшки. З’ясувати, що ж трапилося насправді, виявилося непросто. У районному центрі з населенням понад вісім тисяч більшість мешканців скрушно опускали очі, коли "УМ" запитувала про події тієї ночі. Утім чутки про вбивство невинного чоловіка гуляють райцентром. Вірити в них можна, зокрема, й тому, що з села Грушка, де жив покійний Валерій, до мисливського угіддя пана Лозинського дорога становить кількадесят кілометрів. Повірити ж, що чоловік ішов по пляшки до угіддя, де й не "бомжу" пройти непросто, — складно. Люди кажуть, що покійний сподівався на більше, ніж копійки, виручені за скляну тару. Бо знайшов підробіток у того, хто пізніше запевнятиме, що Валерій Олійник напав на нього спершу з пістолетами, а потім — з ножем.

У такому випадку можна пояснити іншу версію, за якою Валерій Олійник за два тижні до смерті нібито демонстрував матері "наган", на чому потім так палко наполягатимуть слідчі. "Там увесь час стріляють навіть автоматні черги — зброя для цих людей не є проблемою. У селі говорять, що Валері сказали загнати кабана, бо мало приїхати постріляти районне начальство. Також подейкують, що в той вечір начальство щось святкувало в одному з розважальних закладів Голованівська, а потім поїхало на полювання, — каже мешканка села Грузьке Тамара Лисовська. — Оскільки кабана не побачили, а "царі" нашого міста вже були "у доброму гуморі", то наказали Валері бігти замість тварини!". Якщо дотримуватися цієї версії і чоловік справді влаштувався в угіддя, щоб підзаробити грошей, не виключено, там йому і видали "наган". Бо придбати недешеву зброю безробітному не по кишені.

Цар лісу

Має Голованівськ ще одну характерну ознаку: у місті можна зустріти стільки автівок із синіми, себто міліцейськими, номерами, що складається враження, ніби це "силова столиця" регіону. Та, попри це, брак довіри до влади в місті — колосальний.

Борис Пустовіт постій­но займається фізичними вправами на природі, однак нині літній чоловік, який усе життя прожив у селі Клинове, не може спокійно вийти у ліс, бо там розташовані мисливські угіддя, які нібито і належать державі, але насправді — пану Лозинському, котрий їх орендує, і, кажуть місцеві, встиг збудувати чимале обійстя. "Я люблю ходити взимку на лижах. Одного разу зайшов і на територію, яку тепер прийнято називати "угіддям пана Лозинського". Залишивши спорядження біля дерева, вирішив прогулятися, бо здавна люблю природу, люблю залишатися на кілька діб у лісі, свого часу навіть проводив по кілька днів у землянці, викопаній власноруч. Ішов у той день із карабіном, бо маю мисливський квиток. Повертаюся до лиж, чую — "Бросай оружіє!". Кинув зброю, коли — ні: Лозинський почав бити мене по голові. На моє запитання "За що?" той відповів: "Бо ти пішов у мій ліс!" Спересердя кажу йому: "А мій де ліс? А мого батька та матері, які на цій землі все життя працювали, де ліс?! З яких це пір ліс став твоїм?" А він мені: я його викупив, бо отримую 100 тисяч доларів у місяць. Що мені було відповісти з моїми на той час 66 гривнями?".
источник: umoloda.kiev.ua